Tweet

Воистину неисчерпаем талант хоррор-авторов, друзей «Библиотеки Ужасов». Я продолжаю публикацию их произведений с верой в то, что их творчество не останется незамеченным, найдет своих читателей и оставит свой след в литературе ужасов.
Перед вами рассказ молодого украинского автора Александра Олейника. Рассказ выложен в оригинале, на украинском языке.
p.s. Саша также является модератором нашего форума (aKa PISA+el).
→→→→→→→→→

Лапатий сніг падав з гори до низу, повільно викреслюючи у повітрі химерні лінії, дещо схожі на краплинки вологи, які течуть по вікну у дощ. Сонце сховалося за темними хмарами, здавалося, назавжди. Ні один його промінчик не міг пробитися через цю товсту ковдру суцільного мороку.
А ще тільки одинадцята година ранку.
Сашко відвернувся від вікна, зітхнув. І що йому робити тепер? На вулицю не підеш, бо там окрім багнюки немає нічого. До того ж такий вітер, який зараз панував надворі, міг запросто віднести тебе аж до самого пекла. Сашко подивився на градусник: +2. Потім його погляд натрапив на календар: 15 листопада, написано жирними чорними літерами.
Він знову зітхнув.
У кімнаті було тихо, і це в якійсь мірі пригнічувало його. Батьки на роботі, старший брат у школі. А він – тринадцятирічний хлопчик – залишився вдома, бо, бачите, захворів. І хворіє вже чотири дні. Чотири довгі, безбарвні, нудні дні.

Був четвер.
«Ще протриматися один день – і вихідні», подумав Сашко, одягаючись. Але така на перший погляд оптимістична думка, чомусь, не тішила його.
Задзвонив телефон. Сашко вийшов у коридор.
- Ало? – сказав він, піднявши слухавку.
Дзвонила мати.
- Вже прокинувся? – спитала вона.
- Так, щойно.
- Не міряв температуру?
- Ще ні. Кажу ж – тільки прокинувся. Ще навіть не вмивався.
- Ну добре. Поміряєш, як вже приведеш себе у порядок. Сніданок на столі. Поїси…
- Потім вип’ю ліки. Я знаю, мамо. Ти кажеш це кожен день. – Сашко почув, як вона засміялась – йому ж було не до сміху.
- Гаразд. Хазяйнуй там собі. Я подзвоню пізніше.
- Добре.
- Я люблю тебе.
Сашко не відповів. Одночасно він був радий чути голос матері, і не радий цьому. Коли вона поклала слухавку, Сашко висмикнув телефонний дріт з розетки.
«навіщо ти це зробив?», – запитав у нього внутрішній голос.
Сашко знизав плечима. На словах це значило: не знаю.
Він огледів кімнату: чотири стіни, стеля та підлога.
- Клята в’язниця, – буркнув він. За ці страшні чотири дні самотності він став байдужим до усього. Комп’ютерні ігри, фільми, телевізійні шоу, читання книжок, все це набридло Сашкові настільки, що він не бачив в кімнаті нічого, окрім стін…
- В’язниця.
Він відчував, що, все ж таки, температура в нього є. Йому було холодно, хоча тіло випромінювало жар, наче ЧАЕС – радіацію в момент аварії. Розколювалася голова, «нили» суглоби.
Вдягнений у спортивні штани «адідас» та футболку, Сашко пішов на кухню. Там він зібрав усі ліки, які приготувала йому мати – вони лежали на підвіконні поруч з квітами у горщиках. Зібрав і викинув геть у вікно.
До сніданку він навіть не торкнувся.
Лапатий сніг продовжував падати, і кінця цьому не було видно.

***
Біля третього під’їзду будинку № 8 зав’язалася суперечка. Чоловік і жінка років приблизно тридцяти, гиркали один на одного, наче собаки, які ніяк не можуть поділити між собою мозкову кістку.
- Скільки це ще триватиме, Борис?!
- Я не розумію про що ви… – розвів руками чоловік. Він був схожий на професора з хімії: з сідим волоссям та вусами, в старомодних окулярах.
Жінка – висока, струнка, чорноока – завелася не на жарт:
- Годі прикидатися дурнем! Ми з вами дорослі люди! Вже п’яту ніч поспіль ви не даєте мені спати! Ви думаєте, в мене залізні нерви?
Борис так не думав.
- Але як само я вам заважаю? – запитав він, хоча, звичайно ж знав, що має на увазі Людмила.
- Ви вірно ідіот! П’ять ночей ви гупаєте по підлозі, наче у вас в квартирі спортивний зал! Скажіть мені, що ви там робите!?
Борис мовчав. Він понуро дивився у землю, вочевидь, розглядаючи своє взуття.
Мокрий сніг зразу ж танув на їхній одежі.
- Мовчите?
Борис нарешті підняв голову. Вираз його очей дещо налякав Людмилу.
- Це не твоє діло, – сказав він. – І не лізь у це, зрозуміла?
Людмила трохи помовчала, а потім сказала:
- Іще раз я почую це гупання серед ночі – викличу міліцію.
Борис посміхнувся.
- Невже? – його очі якось недобре блиснули.

***
Вперше Борис почув цей шум у жовтні. Десь сьомго чи восьмого числа. Точно він не пам’ятав. Була вже одинадцята година вечора, коли у коридорі щось загуркотіло. Борис вже дрімав у кріслі перед телевізором. Спочатку він навіть не зрозумів, що трапилось. На екрані йшов якийсь фільм, тож Борис подумав, що, мабуть, цей звук пролунав звідти. Зараз після десятої транслюють майже одні бойовики. А там завжди багато вибухів, тож…
«ні, ні, – подумав Борис. – Це не телевізор». Його свідомість активно пручалася цій думці.
Може це йому просто наснилося?
Гуп, гуп. Знову цей самий звук. І він лунав з коридору. Тепер Борис міг точно сказати це.
Він спочатку повернув голову, подивився убік дверей, які вели в коридор. Але, звісно ж, в такий манер він нічого розгледіти не міг. Тоді Борис піднявся з крісла, та повільними кроками попрямував до дверей.
Опинившись в коридорі, Борис знову почув гуркіт. Просто під своїми ногами. Він навіть відчув легку вібрацію. Цей звук лунав з-під підлоги, наче хтось нижче поверхом бив у стелю чимсь великим і важким.
«Але ж це абсурд», – подумав у той момент Борис. Принаймні, так здавалося на перший погляд.
Він відступив на декілька кроків назад, прислухався. У телевізорі хтось кричав на жінку, щоб вона забирала свої манатки і йшла геть з його дому. Більше Борис не чув нічого. Тоді він опустився навколішки, приклав вухо до підлоги. Що власне хотів почути Борис, мабуть, не знав і він сам. Але результат цього його дійства був очевидний: Борис не почув нічого.
«Дивно, – подумав він, піднімаючись з підлоги. – Дуже дивно».
Всю ніч Борис ворочався у ліжку, не міг заснути. Але того гуркоту він більше не чув. Цей спокій тривав рівно дванадцять годин, поки Борис не почув його знову.

- Та що там в решті решт відбувається? – Борис був у ванній, голився. Поклавши бритву в зливальницю, він вийшов.
Гуп, гуп.
Борис застиг, не рухаючись. Вода з його обличчя капала на підлогу. Він широко відкрив очі, побачивши те, на що перетворилася його підлога у коридорі. Лінолеум взявся пухирцями, наче це був опік. Він роздувався і роздувався, перетворюючись в одну величезну кулю схожу на гнійник. Борис не міг зрозуміти, що відбувається. Він навіть не міг думати. Просто стояв і дивився, безглуздо кліпаючи очима.
Нарешті цей жахливий гнійник з лінолеуму луснув з дуже неприємним звуком. Таким м’яким, навіть ніжним, але до того гидким, наче це розірвалися м’язи людського тіла. Потім почувся тріск – це дошки підлоги затремтіли під дією якоїсь божевільної сили, яка і панувала зараз в квартирі №36, хазяїн якої продовжував стояти на порозі ванної кімнати, паралізований страхом.
Впало дзеркало зі стіни. Але воно не розбилося, ні. Рівна поверхня дзеркала втонула у підлозі, наче там, унизу, була прірва. Вслід за цим вибухнули дошки підлоги і розлетілися на друзки. Щось потрапило Борису в око. Він інстинктивно відступив назад, закриваючи лице руками. З очей потекли сльози.
Все затихло. В повітря здійнялася невеличка хмарка пилу, який утворився внаслідок «вибуху» дощок. Простір коридору зайняв неприємний запах тухлих яєць. Борис почав кашляти. Це в якійсь мірі вивело його зі ступору. Борис розплющив очі – сльози продовжували текти, наче в квартиру хтось жбурнув гранату, наповнену сльозоточивим газом, – оглядівся.
- Боже правий, – видохнув він, все іще кахикаючи.
Невже це був землетрус? Чомусь сам Борис не вірив у подібне припущення.
Він повільно став підходити до дірки, яка, ротом, відкрилася просто посеред коридору. Його руки тремтіли, а ноги воліли залишатися на місці. Серце вибивало сигнал «SOS», перехоплюючи дихання, заважаючи свідомості зробити детальний аналіз того, що відбулося щойно в квартирі Бориса.
Зупинившись на краю дірки, Борис став вдивлятися у прірву. Точніше він думав, що там обов’язково буде прірва. Аж до самого першого поверху (Борис жив на шостому), а може навіть і глибша. До самого центру землі, до самого пекла.
Борис помилився. Він чітко бачив, що дірка у підлозі не глибша сорока сантиметрів. Там, на дні, щось ворушилось. Там було щось живе. Але логіка Бориса не допускала цього. Не допускала вона і того, що дірка в підлозі утворилася без видимих на те причин.
- Божевілля якесь…
Створіння унизу пискнуло.
Пссс… пссс… казало воно щось.
Спочатку Борис хотів дістати його, подивитися на нього ближче. Та його зупинило вагання: не роби цього. Це небезпечно.
Так, справді, це було небезпечно. Але все ж таки, цікавість взяла гору над ваганням. Борис опустився навколішки, простягнув руки у діру, та дістав те, що с першого погляду нагадувало морську свинку. Тільки воно було більшого розміру. На дотик шкіра цього створіння нагадувала кору дерева.
Пссс… пссс… казало створіння з неіснуючого рота. Борис зробив такий висновок, коли детальніше розгледів його.
- Господи, що ж ти таке? – запитав він, на що «морська свинка» відповіла звичне пссс… пссс…
Ні рота, ні вух – тільки очі. Маленькі чорні бусинки блищали, наче вугілля на сонці. У створіння було вісім ніжок, вкритих шерстю. Голови, як такої, не існувало. Тіло цього створіння було суцільним з нею. І воно не рухалось. Тільки постійно повторювало своє «пссс… пссс…»
- А в тебе багатий словниковий запас, – зауважив Борис, і, взявши, його на руки, відніс на кухню, де поклав у куток біля батареї.
Всю ніч Борис і очей не зімкнув. Все прислухався до усіляких звуків, але нічого крім постійного «пссс… пссс…» він більше не чув. Тоді Борис дав йому ім’я:
- Псих, – промовив він у темноту. – Просто Псих…
Коли вранці Борис увійшов до кухні, він побачив, що Псих все також продовжував лежати у кутку біля батареї.
- Доброго ранку, – посміхнувся він.
- Пссс… пссс… – відповіло воно.
- Тепер у тебе є ім’я. Ти знаєш про це? – Борис подивився на дірку в підлозі. Його здивуванню не було меж – її більше не існувало. Залишився лише розірваний лінолеум.
- Нічого собі… – пробурмотів Борис, та подивився на Психа. – Це ти зробив, так?
Дивне створіння не відповіло нічого.

Наступної ночі подібним чином з’явився іще один Псих. Борис і його поклав у куток біля батареї. Немов перебуваючи у гіпнотичному стані, він діяв цілеспрямовано, наче хтось підказував йому, що саме потрібно робити. Дивно, але ніхто із сусідів навіть і слова йому не сказав, що, мовляв, з квартири Бориса щоночі чути звуки, які нагадують вибухи.
Якось, прокинувшись вранці, він одразу ж попрямував до кухні, щоб подивитися, як там ладнають між собою ці двоє Психів. Борис спочатку не повірив у те, що бачить.
- Господи Боже, – вимовив він, вражений.
Тіло першого психа було заляпане кров’ю. На підлозі валялися залишки другого – нутрощі та кінцівки ніжок.
- Ти, що з’їв свого товариша? – запитав Борис у Психа. – Але в тебе ж немає рота…
«Пссс… пссс…», – відповів той, підповзаючи до нього. І тоді Борис побачив, як розкривається його живіт, і там, усередині, були дрібні зубки, схожі на щіточки. Їх було до сотні, а може і більше. Борис відмітив дивну річ: тіло Психа збільшилось у розмірах десь у двоє.
Це продовжувалося рівно до 25 жовтня. Кожної ночі ці дивні створіння з’являлися з-під підлоги квартири Бориса, і наступного ранку він знаходив їх розірваними на шмаття. Залишався лише один Псих – той самий, перший. За розміром тепер він був подібний до королівського дога, тільки у два-три рази товстіший. Він поїдав своїх побратимів і від того збільшувався у розмірах.
Квартира Бориса тепер пахла кров’ю та тухлими яйцями.
Але ніхто із сусідів не сказав і слова скарги. До одного дня.

***
Сашко увімкнув телевізор: дурнуватий на вигляд диктор повідомляв, що завтра по всій території країни очікується мокрий сніг та дощ.
- Іншого годі й очікувати, – буркнув Сашко, та вимкнув «ящик».
Цей день, ця погода, ці депресивні настрої зламали його. Сашко понуро ходив по кімнаті із кутка в куток, розмірковуючи про самогубство.
«А чому б і ні?, – думав він. – Зрештою, життя має тенденцію згасати. То ж, нехай воно згасне вже сьогодні».
Ось так все просто. Сашко подумав, Сашко вирішив. Вирішив, що з нього досить.
- І ніякої клятої записки на прощання.
Він відчинив двері балкона, вийшов. Колючий вітер вдарив йому в обличчя, розтріпав густе біляве волосся. Сашко побачив, що під його балконом стоять чоловік та жінка. Вони сперечались. Сашко знав їх обох: Людмила Куц та Борис Олексенко.
- Ну що ж, нехай дивляться. Нехай смакують мою кров та мозок.
Аж раптом до слуху Сашка донісся якийсь шум. Хтось грюкав у двері. Сашко на те не зважав. Він міцно тримався за перила балкона, дивлячись униз, готовий у будь-яку хвилину зістрибнути.
Гуп, гуп, лунало з-за спини.
«якого біса? – подумав він. – Вони так можуть і двері вибити».
І в наступну мить, двері Сашкової квартири розлетілися на друзки. Він повернув голову і… мало не зомлів. Прямо на нього йшло якесь жахливе створіння, завбільшки з лева, а то і більше!
Сашко закричав. Він повернувся і стрибнув униз назустріч смерті…
Псих зупинився, розчарований, що його здобич так раптово зникла.

- Невже? – повторив Борис. – Якщо ви це зробите, то…
Хтось закричав. Вони підняли голову вгору і побачили, як хлопчик зістрибує з балкона.
- Боже… – Людмила широко розплющила очі, спостерігаючи політ Сашка. Він упав за три-чотири метри від них. Череп його луснув, наче перестиглий кавун. З нього назовні витік мозок, розвалившись на декілька шматків. Бризнула кров.
Людмила Куц зомліла. Її вчасно підхопив Борис, інакше б вона боляче вдарилася головою об асфальт.
Декілька людей повиходили на свої балкони. Побачивши мертвого хлопчика, який лежав у калюжі власної крові, вони закричали. Дехто просто захитав головою. «Господи Боже», – сказав хтось.
Борис обережно поклав непритомну Людмилу Куц на землю.
- Викличте швидку, – крикнув він.
Через декілька хвилин з дверей під’їзду вибіг якийсь хлопчина років, приблизно, двадцяти. Упав. Піднявся знову.
- Там… там… – намагався сказати він. – Там воно… – В нього була відкушена рука. З обрубка струменем била кров.
Знову чиїсь крики. Потім Борис почув знайоме «Пссс… пссс…» і його серце забилося частіше.
- Це кінець, – прошепотів він. Поруч із ним хлопець повільно стікав кров’ю. Він з жахом дивився на двері під’їзду. Вже десятки людей скупчилися на своїх балконах.
- Тепер його ніщо не зупине.
Хлопець закричав, намагаючись закрити лице обрубком руки. Тіло Психа показалося з-за дверей під’їзду. Його черево то закривалось, то відкривалось, показуючи дрібні зуби-щіточки.
«Цікаво, – подумав Борис, – він пам’ятає, хто я?».
Десь далеко було чути стогін «швидкої».

Александр Олейник (aka PISA+el)
2 грудня 2007.

Рубрики: ЛОТ, Наши авторы, Новые имена, Писатели

• Оставьте комментарий
   
• Обсудить на форуме

В тему

• «Стрелок» на украинском языке.
• БАБАЙ, Борис Левандовский
• Конкурс Бориса Левандовского «Здесь живет Бабай»
• Антология произведений Клайва Баркера в кино
• Даррен Шан, ассистент вампира